НАШІ ЛЮДИ


Мета проекту - показати лісове господарство Закарпаття з іншого боку, показати лісівників, їх буденність, хобі та закохати в Закарпаття не тільки туристів та місцевих жителів, а всю Україну.

Кожен зможе побачити Срібну Землю та помандрувати прямо не виходячи з будинку, з екрана телефоната телевізора, ютуб-канала, щоб потім прийти в гості до лісівників або разом відправитись у мандри, щоб відчути ліс та природу, яскраві картинки та приклади життя лісівників бік-о-бік з живою природою.

Костринське лісництво знаходиться на мальовничій Великоберезнянщині. Очолює його жінка лісничий Галина Заяць. Як сама розповідає, те що буде лісівником знала ще з шкільних років, адже родина з діда-прадіда була професійно пов’язана з лісовою галуззю. Врешті, разом із своєю сестрою, вступила до Львівського лісотехнічного інституту. На другому курсі вийшла заміж. Після закінчення у 1988 році повернулася додому та почала працювати у Жорнавському лісокомбінаті майстром лісу по лісокультурних роботах. Після його розпаду з 1999 року працює лісничим Костринського лісництва Великоберезнянськогодержлісгоспу. Працювати у лісовій галузі та бути лісівником, Галина Заяць не вважає героїчним вчинком для жінки. Однак будучи лісничим останні 20 років, фізичні навантаження відчувала на собі неодноразово.

Особливо це пов’язано із надзвичайними подіями. До прикладу, лісовими пожежами, які повністю лягають на плечі лісівників. Крім організаційної роботи, часто доводиться долати не один десяток кілометрів та брати ситуацію у власні руки. Так як Костринське лісництво знаходиться на території Ужанськогонаціонального природного парку, лісозаготівельні роботи тут не проводяться. Натомість лісництво стало одним із донорів лісових саджанців Великоберезнянського лісгоспу, а лісничий Галина Заяць справжнім господарником.

На лісонасінневій ділянці сьогодні ростуть понад 200 дерев дугласії. Посадили їх тут ще на початку 20 ст. коли Закарпаття входило до Австро-Угорської імперії. Хвойне дерево росте у Південній Америці та Азії. Однак завдяки таким насадженням та сприятливому для неї кліматі, дугласія добре прижилась й у карпатських лісах. Дерево може сягати більше 80 м. та до трьох метрів у діаметрі. Та навіть після важкого трудового дня, жінка не забуває про любов до природи. Біля дому, Галина Михайлівна створила справжній витвір мистецтва. Своєрідний парк різних порід дерев та кущів милує око перехожих та самих господарів. А минулого року лісівничка, разом із колегами, поїхала в країни Західної Європи, для обміну досвідом.

Там побачила свої декоративні дерева, які люди вправно підстригають у різні форми. Тому вирішила урізноманітнити й свій невеликий парк. Догляд за своїм парком жінка проводить, як після так й до роботи. У селі, де проживає Галина Заяць, її знають добре. Сама розповідає, односельчани розуміють її роботу, однак це на жаль не скажеш про всіх. Сьогодні на лісову галузь з боку людей ллється багато негативної критики, які не мають під собою жодних доказів. Тому Галина Михайлівна радо дискутує на цю тему із кожним, аби переконати в протилежному. Варто додати, сьогодні у структурі лісових господарств, підпорядкованих ЗОУЛМГ працюють три жінки-директори лісогосподарських підприємств, дві жінки лісничі та десятки працівниць лісової галузі на інших посадах.

Лiс - це життя самої планети. Вабить вiн до себе в будь-яку пору року: зігріє холодної пори, остудить у спеку, дасть ковток цілющого повітря під час відпочинку, захистить землю від руйнації. Така висока місія зеленого дива, а покликання людини – примножувати, розвивати і берегти цю «зіницю ока» в організмі землі. Тоді буде затишно у кожному куточку планети. Кажуть, що ліс –  найголовніша складова затишку. Це прекрасно усвідомлює і стверджує кожним днем свого життя лісничий Жорнавського лісництва ДП «Великоберезнянське лісове господарство» Юрій Гачкайло, який першим на підприємтсві удостоївся почесного звання заслуженого лісівника України.


     Він родом із села Кострина, де чудові краєвиди ваблять зір, де кремезні буки і стрункі смереки оповідають свої прадавні легенди. Довколишня територія неспроста входить до складу Ужанського національного природного парку.  Виростаючи серед такої краси, у нього й не могло бути іншого покликання, як присвятити  своє життя лісу, його плеканню та зростанню. Хоча у батька теж була захоплююча професія залізничника, але Юрій ще у дитячі роки постановив собі стати лісівником – мудрим, всезнаючим. Любов нинішнього лісничого Жорнавського лісництва до лісу проявляється не захоплючими словами, а конкретними справами та назавше піднесеним станом душі. Його величність Ліс полонив душу Юрія ще в дитинстві, коли разом з однолітками вивчав багаті ліси Великоберезнянщини, бачив, як ростуть, плодоносять, приносять користь людині дерево, кущ, травинка і звірина. Тому після закінчення школи і вступив до на спеціальність "Лісове господарство" Львівського лісотехнічного інституту. А потім - тернисті шляхи становлення справжнього лісівника. Працював на різних посадах Ставненскього лісництва, пізнаючи власним досвідом кожен етап лісівничого труда. З 1996 року керує Жорнавським лісництвом.

     То лише невтаємничені у закони природи вважають, що ліс виростає сам по собі, без сторонніх зусиль і догляду. Можливо, у прадавні часи так і було, але  щоб виростити ліс сьогодні, потрібно докласти чимало зусиль, знань, досвіду. Від насінини до стиглого дерева – шлях довгий, як правило – у кілька десятиліть. І робота лісівників – для майбутнього, щоб завдяки лісу діти й онуки могли вільно дихати чистим повітрям, радіти красі зеленого неповторного шуму. Кожний лiсовий масив чи невеличкий лiсок - то своя специфiчна неповторна автобiографiя, яку пишуть небайдужі людські руки.

     Професія лісівника лише на перший погляд романтична і легка. Насправді – це клопітка виснажлива щоденна праця. У віданні лісництва 3669 га лісу. Кожне дерево – на обліку. Кожному насправді потрібен догляд і догляд. Посадити, захистити від шкідників, самовільних порубок і пожеж. А ще вчасно підсадити молодняк, і оборати протипожежними борознами, і, бува, у нічний рейд виїхати. Бо ж така робота.

     Юрій Андрійович Гачкайло починає свій день, як і більшість сільських людей, о четвертій-п’ятій годині ранку. Дасть лад у господарстві, загляне до худоби, і в лісництво. У родині, де чоловік і дружина – лісничі (Марина Михайлівна очолює Жорнавське ПНДВ Ужанського національного природного парку) доглядають дві корови, свиней, птицю. Кажуть, гріх жити серед сінокосів і різнотрав’я та пити штучне молоко.

     На роботі спозаранку багато різних питань доводиться вирішувати. Штат у них невеликий – помічник лісничого, сім майстрів лісу, бухгалтер та лісозаготівельна бригада з трьох чоловік. А питань – тисячі. Тож доводиться займатися всім і роботу виконувати різну. Он цієї весни заклали міні-теплицю, аби самотужки вирощувати зеленим черенкуванням декоративні породи дерев і кущів. І для лісництва знадобиться, і соціальним закладам допомогти можна, і непогано б реалізацією якусь копійчину заробити. Разом з майстрами закладав тепличку, ще й дружина взялася допомагати. Адже досвіду ведення тепличного господасртва жодного, лише наукові поради та консультації спеціалістів з-за меж району... Тепер сюди любо заглянути, душа завмирає, радіючи простягнутим тендітним зеленим вітам назустріч світлу і люблячим серцям та турботливим рукам. Усім колективом пораються у цьому невеличкому господарстві.

     Очолюване Юрієм Андрійовичем лісництво є комплексним, багатогалузевим, в якому поряд з роботами з лісового і мисливського господарства, лісовідведення, займаються і заготівлею  деревини, побічним використанням лісу. Щорічний обсяг заготівлі деревини не є значним, адже лісництво належить до території Ужанського національного парку без вилучення, тому лісозаготівля здійснюється виключно вибіркова, санітарна. Стараються виконувати увесь її обсяг власними силами, адже у минулі роки користувачі лісосік не відзначалися належною охайністю та уболіванням за майбутнє лісових масивів. А своя бригада працює на совість, під пильним оком майстрів лісу і самого лісничого.
Водночас у лісництві кожного року вирощують тисячі сіянців основних  лісоутворюючих порід, зокрема, ялиці білої, Дугласії,  дуба звичайного, бархату амурського, липи, туї західної. Восени заготоволяють насіння порід, які плодоносять у лісових масивах, навесні засівають та пересаджують у шкілках та розсадниках. Он і тепер сіянці та саджанці доглянуті краще, аніж у дбайливої господині грядки, у двох шкілках- розсадниках 0,3-гектарної площі. Для   озеленення тут плекають  декоративні саджанці вічнозелених хвойних і листяних порід. Лише цієї весняної кампанії у масивах ліництва посаджено майже гектар лісу, а  на 5,4 га здійснено заходи з природного оновлення лісового масиву. Активно допомагають у цій справі школярі, особливо члени шкільного лісництва, яким багато років опікується помічниця лісничого Елла Янковська.

     Перелік щоденних клопотів та справ колективу, очолюваного Юрієм Гачкайлом, можна продовжувати і продовжувати. Одним словом, тут професійно, з почуттям високої відповідальності виконують всі показники виробничої діяльності, державну програму розвитку лісів, що давно підмічено не лише керівництвом ДП «Великоберезнянське лісове господарство», а й обласними структурами лісового господарства, контролюючими установами різного штибу. Ще б пак, не кожне лісництво похвалиться кількарічною відсутністю самовільних рубок, як це є насправді у жорнавчан. І тому присвоєння минулоріч Юрію Гачкайлу звання заслуженого лісівника України – факт красномовний, бо таке високе визнання заслуг у будь-якій сфері неє може бути випадковим, не підтвердженим конкретними досягненнями.  "У спільних досягненнях і в цій високій нагороді є вагома часточка роботи кожного працівника лісництва", - наголошує лісничий.
     Тут люди добре знають: їх завжди зрозуміє і підтримає лісничий, який пройшов трудовий шлях від майстра лісу до управлінця підрозділу держлісгоспу.

     – Наш лісничий – умілий керівник, закоханий у природу, дбайливий господар лісових багатств, людина, яка робить усе можливе, щоб ліс радував своєю красою не тільки нинішні, а й майбутні покоління, – ділиться думками  майстер лісу      . – Його розуміють і рядові трудівники, і керівники підприємства та району. Це – людина, яка робить все можливе, щоб лісництво розвивалось, фахівці не шукали роботу за його межами, були впевненими у завтрашньому дні.    

     Юрій Андрійович насамперед дуже вимогливий до себе, поважає тих, хто добре трудиться, вболіває за доручену справу, має свою точку зору і вміє її відстояти. А ще він - дуже добра і справедлива людина, бо розуміє безцінність людського життя, здоров’я, знає ціну людській доброзичливсоті!

     Незважаючи на досвід та високо оцінені результати зусиль, Юрій Андрійович не став зарозумілим, він, навпаки, якраз із тих, хто повсякчас прислухається, вивчає і обов’язково робить для себе належний висновок. І по зробленому за оті  тридцять років праці вочевидь пересвідчуєшся, що слід його в лісівничій справі більш ніж вагомий. Наприклад, у веденні заповідного фонду.

     - Ліс не приймає і не терпить суто комерсантів. А без взаємної любові людини і лісу толку не буде. Таких людей, до останньої клітинки відданих галузі, на жаль, малувато. З кадрами треба працювати, пробуджувати в них відповідальність і відданість. Я вдячний колективу за розуміння, за велику пропагандистську роботу, яку ми проводимо серед молоді. Розумію, що не всі вони стануть лісівниками, але зерна патріотизму, любові до всього живого в їхніх душах проростуть. Наша мета – виховання в юного покоління любові до природи, щоб воно плекало її, доглядало, а не руйнувало.

     Особливу турботу проявляє до збереження червонокнижних рослин, які є на території лісництва – лілії лісової (беладонни) та бузка угорського. Цієї весни розпочали спробу розмноження бузка черенкуванням, з нетерпінням очікують результату. Загалом ліс давно перейшов для Юрія Гачкайла професійні межі – він потрібен йому для душевної гармонії і відновлення сил. Він давно зріднився-злився з незвіданою лісовою красою, на її алтар приніс своє життя. Доля подарувала йому повне суцвіття: професійне і родинне щастя, уміння радіти кожній днині, кожній дрібничці, маленьким і великим успіхам.


     Усе ніби добре та зразково в лісництві, яке очолює заслужений лісівник України Юрій Гачкайло. Та було б грішно стверджувати, що навіть таке взірцеве господарство обходять проблеми. Його ліси, як більшість насаджень краю, турбує всихання суцільних смерекових насаджень,  остаточну причину чого не знайшла досі жодна наука. Їх у господарстві  всього-на-всього якийсь відсоток. Та як фахівцю від Бога, що прийшов у цей ліс за істинним покликанням серця, йому болить, коли буквально на очах од невідомої хвороби гинуть цілі ділянки лісу.

     - Ми живемо у непростий період глобальних екологічних криз, що позначається на кліматі. А ліс є його регулятором, неспроста його називають  легенями планети. Саме від нього залежить  чиста прісна вода, безпечне середовище для нашої флори й фауни, для проживання третини всіх видів рослин, тварин і грибів, що ростуть на Землі. Без лісу вмирають річки й озера, світ стає пустелею. Отож ліс – саме життя. Тому я щиро просив би любити ліс, долучатися до його відтворення та збереження. 

      Наступний пріоритет його турбот – благоустрій територій державного лісового фонду і садиб:
     - Це наше обличчя. Проїжджий чи відвідувач повинен бачити охайну, затишну територію. З першого погляду, без слів у них складеться враження, хто тут господарює. Відчуття господаря теж треба виховувати. Звісно, ще трапляються варвари, які знищують і руйнують красу, але опускати руки не можна, все одно треба йти до цивілізації і до краси. Он минулого року на околиці села ми формили рекреаційний куточок біля джерела, який усім подобається. Плануємо продовжити такі справи, - ділиться замислено лісничий. А ще у нього залишилася ціла низка клопотів у доведенні до належного вигляду офісу лісництва, яке може слугувати візитівкою багатої на історію лісової промисловості Жорнаву.

     За прожиті роки ним зроблено багато: виховано двох дітей ( старша донька теж обрала лісівничий фах), збудовано будинок, посаджено стільки дерев, що вистачило б на цілий ліс. Часто звертаються до нього пенсіонери, багатодітні матері, віруючі люди. Тому потрібно дров на зиму, тому – полагодити дах, той ремонт громадської будівлі почав, який конче до зими потрібно закінчити. Нікому не відмовляє лісничий, з усіма ввічливий, кожного вислухає, дасть слушну пораду. Щоправда, не любить забіяк і п’яниць, а ще – браконьєрів.

     Такі спеціалісти як Юрій Гачкайло  – золотий фонд лісівників України. Тому що саме завдяки таким людям ліс оновлюється і оновлює тих, хто тут працює. Їх надихає зелений шум верховіть, які складають послання наступним поколінням. А ще - вдячність людей і захоплені очі майбутніх продовжувачів цієї нелегкої, але благородної справи.

     Юрій Андрійович переконаний, що у кожному лісі є жива душа. І мені також спало на гадку в одному з урочищ: може, отут, де легко згадується прожите, де думки снують птахами, де прудко мріється, і живе душа усіх лісів Жорнавського  лісництва. Як чудово, що її спокій і безпеку бережуть такі люди, як заслужений лісівник України Юрій Гачкайло...

ВЕСНЯНІ КАРБИ НА КАНВІ ЖИТТЯ

Є особливі люди, яким Бог подарував щедрі роки   довжиною майже в століття. Вони не розгубили оптимізму й блиску в очах, своїм прикладом вчать інших цінувати життя й бути терплячими. Хоча для більшості довгий вік – це синонім хвороб, безпорадності, проблем з реакцією і вправністю. Але, глянувши на Терезу Вулшинську   з Чорноголови, починаєш розуміти: гарна старість –   реальна. Енергійність, рухливість, мудрий світлий погляд, чудова пам’ять – і не скажеш, що їй уже 80. А за плечима – непросте життя, сповнене гірких утрат, невтамованого душевного болю, невтомної праці.

Та перша повоєнна весна обіцяла радісні зміни і повернення втрачених надій, але для малої Терези обернулася гірким болем, який і нині викликає щемні спогади…

Народилася у Польщі у містечку Горлиці. Тут жило багато українців. Проте у травні 1946 року родина була змушена покинути домівку і переїхати на Україну. Ні вона, ні батьки не здогадувалися справжньої причини вимушеної депортації. Єдиною їх провиною було хіба те, що пам’ятали своє коріння, розмовляли рідною мовою, співали материнських пісень. Не знали вони про угоду урядів двох держав про нібито добровільне переміщення громадян за національною ознакою. Бо з доброї згоди мало хто наважився покинути обжите місце, яке було рідним, незважаючи на різні політичні нюанси. Болючим спогадом врізалася ця подія у пам’ять Терези Макарівни:

- Усі – батьки,   брати,   сестри і я – спали. Аж раптом хтось постукав у двері. Налякані до смерті, ми прокинулись. Лише мама з татом сприйняли це розважливо, адже у війну можна було звідати й не таке. Вони, не кваплячись, запитали, хто там. У відповідь почувся грубий чоловічий голос. З ледь розбірливих вигуків стало зрозуміло, що, згідно з рішенням властей, наша сім’я повинна негайно залишити територію Польської держави, на збори давалось кілька днів. Шоковані батьки відразу ж почали складати найнеобхідніше. Ми не знали, чого чекати у майбутньому, тому із собою хапали практично все – подушки і перини, худобу та вози, одяг, залишили тільки голі, але такі рідні стіни…За кілька днів нас із речами повантажили у товарні вагони в Кракові. Важко описати наші почуття в той момент, коли ми усвідомлювали, що змушені покидати власну оселю. Я, будучи дев’ятирічною дитиною, ніяк не могла звикнути до думки, що більше не побачу цих тісних провулків, якими бігала до школи. Заливалась слізьми через невідомість, адже   ніхто не міг дати стверджувальної відповіді на запитання про нашу долю.  

Тато, побачивши гіркі сльози Терези, притулив до грудей і повільно, але дуже чітко заспокоїв:

- Усе перетреться, а добро здобудеться знову. Була б ти здоровою, донечко.

І з такою внутрішньою силою і вірою вимовив ті слова, що Бог почув їх і справді подарував Терезі здоров’я, на яке не скаржиться і в свої 80 років.   За 59 літ трудового стажу ні разу не скористалася лікарняним листком. Хоча на рушнику її долі візерунки вишивані і світлими, і темними нитками…

Після переїзду в Україну оселилася родина у Тернопільській області в селищі Микулинці. Сталінський режим був для депортованих громадян Польщі важким тягарем, який гнітив душу, викликав німий протест, але треба було жити, ставити дітей на ноги, обзаводитися новим ґаздівством.

Звичайно, дітям легше було звикнути до нових умов, адже юність завжди бере гору над непростими обставинами. Тому Тереза взялася наздоганяти шкільну програму, яка дещо різнилася від здобутої у Польщі. Вчилася охоче і заповзято. Після закінчення школи поступила у Рідківський технікум бухгалтерського обліку, адже у повоєнні роки ця спеціальність була дуже затребуваною. Знала, що влаштуватися на роботу буде нескладно, а велика родина чекала і на її заробітки.

Після технікуму отримала направлення на Великоберезнянщину Закарпатської області. Точніш, у Бистрицьке лісництво ліспромгоспу, офіс якого був у Чорноголові. То був час розбудови лісових підприємств області, тому попит на фахівців був неабиякий.

Гірські краєвиди дуже припали Терезі до душі. Та головне, що разом з нею у село були направлені ще молоді спеціалісти, які стали подругами-сестрами - Ганна Моклюк, Катя Хохленко, а згодом і Марійка Гавриляк. Вони мали лісогосподарську освіту, з великою охотою та ентузіазмом взялися за роботу. На початку шістдесятих вірилося, що можна докорінно змінити ситуацію у державі, у лісовому господарстві – також.

Від неї, як бухгалтера, вимагалася фінансова дисципліна, яка мала підпорядкуватися здійсненню більш вагомих завдань у галузі. Ази професії далися їй легко і закріпилися міцно на все життя. Скоро у неї питали консультацій, порад. А щоб здобути ще глибших знань, поступила заочно на загальнотехнічний факультет Уж ДУ, завершивши освіту в Львіському лісотехнічному інституті. З таким дипломом могла претендувати на кар’єру, на переїзд у цивілізованіший   населений пункт. Але то, мабуть, про неї приказка, що дівчина -   як верба: де посадиш, там і прийметься. Головне, що Тереза прийнялася душею і серцем до людей, з якими трудилася і жила поруч. Адже вся направлена у два лісництва Чорноголови молодь жила у гуртожитку, проводячи разом вечори, спільно готуючи сніданки, ділячи між собою усі тривоги і радощі.

Ті роки і нині   згадує з хвилюванням, бо позначені теплом дружби, яка такою чистою і безкорисливою буває лише в юності. Але і ці найсвітліші спогади життя позначені гіркотою втрати. Раптово померла Ганнуся – розумниця, тендітна і навдивовиж сильна духом дівчина, яка уже вміло керувала лісництвом.   Їй могла довірити усі свої болі, приховані від людського ока таємниці, найвідчайдушніші плани і наміри…

А потім виїхали з Чорноголови Марійка і Катя. Вона ж не наважилася покинути колектив, до якого звикла, у якому почувала себе своєю і потрібною. Добре, що завжди поруч опинялися люди, яких вважає подарунком долі. Серед них згадує Юрія Вогаря, Івана Бухала, Еміла Ілляша та багатьох інших, які були надійними колегами і мудрими друзями водночас.

У Чорноголові знайшла свою подружню долю, народила сина Романа, якому присвятила усю материнську любов. У Оноківцях побудували хату, мріялося переїхати поближче до цивілізації. Та не судилося. Чоловік помер давно, а вона зосередилася на роботі та турботі про синову родину, яка оселилася у збудованій батьками оселі. Хай там якими нитками вишивалася її жіноча доля, а таки вважає себе дуже щасливою. Роман, нівроку, працьовитий і вправний. Тішиться невісткою, бо гарна дружина і турботлива мама, розумна, віддана родині. А найбільшою розрадою є онучка Іринка, якій хочеться прихилити небо, щоб захистити від тривог і бід. Їздить до них у гості, виглядає їх до себе.

А ще знаходила розраду і відчувала свою потрібність на роботі, ніяк не зважуючись вийти на пенсію. До того ж, у колективі ніколи не натякали їй про це, завжди з шанобою ставилися до її слів, порад, пропозицій. 25 лісничих були її керівниками, десятки фахівців – колегами. Їй вдавалося з усіма знайти порозуміння, здобути шану і прихильність. Саме на роботі їй було комфортно і затишно, тут знала, до чого треба прикласти зусилля, тут відчувала, що її труд немарний.

Зберегла Тереза Макарівна не лише світлий розум, а й красу. Добрі, гарні душею люди завжди привабливі і зовнішньо. Тому до неї тягнуться люди, охоче спілкуються. Через це ніколи не почувається самотньою, хоч давно живе одна у старій оселі. Погодьтеся, не кожному вдається   жити повнокровно і гармонійно, коли залишається наодинці. А у неї багато друзів – з одними зустрічається, з іншими по телефону обмінюється всім, що лягає на серце. А ще любить вишивати, в язати, прикрашати побут. У години дозвілля охоче читає, захоплюється історичними повістями та романами. Дивується, що у значно важчі часи люди прагнули краси і досконалості, а нині часто марнують роки життя на нічого не варті розваги.

Часто повертаються у її пам ять спогади, трагедія дитинства. Якоюсь винагородою є те, що має статус учасника війни, право на деякі пільги. Терезі Макарівні не соромно за прожите. Ніколи не робила підлості, не ставила палиці в колеса колегам по роботі, не зраджувала друзів. Щира, віддана, принципово правдива. З таким сумлінням на душі спокійно і легко.

…Весни у її житті здебільшого були знаковими. Травень 1946 - з тривогою покидала домівку у Польщі. Квітень 1958 – поїхала за направленням на роботу в гірське   село Закарпаття. Кінець березня 2017 – зважилася піти на заслужений відпочинок. Можна додати ще інші події з весен її життя, які вносили карби у душу і серце…

І так хочеться, що усі наступні весни були позначені для неї теплом людської вдячності і любові, здійсненням надій і мрій, осяйним промінням сонця, що віщує відродження усього значимого на землі. Тереза Вулшинська заслужила на це, бо молоді можуть рівнятися на її вчинки.  

Ганна Герич